Пам’ятаєте серію «Історія українського війська»? Вона починалася зі зчіпки чотирьох марок про скіфів. Ідею подав художник Юрій Логвин. «Історія українського війська»  - не єдині  марки його авторства. Були ще «Гетьмани»,  «Водяні млини», «Вітряки», «Хати». Перша марка його дизайну вийшла 9 жовтня 1993 року. Її присвятила до Дня поштової марки та  75-річчя перших українських поштових мініатюр.  

Цей художник, який малював не тільки пензлем, а й словом і вважав, що  «безкультурність породжує монстрів». 
   Він    видав 20 пригодницьких книжок. У 2012 році отримав відзнаку «Золоті письменники України». У 2013 році  представив читачам автобіографічно-гротесковий роман «Мої дікамерони», який був відмічений літературною премією «Коронація слова».

Малював та писав Юрій Логвин  про українську історію.    Але не тільки про це.   Юрій Логвин - майстер   стилію … «ню». Саме так! Марок з такими зображеннями немає, але картини є. І про це та багато іншого у сьогоднішній добірці цитат від Юрія Логвина, які він озвучив ще при житті в інтерв’ю для українських видань.


ПРО «НЮ»
 Я ніколи не збирався робити виставки «ню». Просто з 1965 року додавав їх до головних виставкових робіт. Але вони постійно вилітали з конкурсної програми! Звісно, йдеться винятково про СРСР. «Опять он своих голых баб принес, — казали пані Яблонська і Кальчинко, — нельзя». Ну не подобалися їм мої «ню», та і я їм не подoбався — був занадто веселий, занадто рухливий. Це всіх дратувало... За радянських часів потрібно було бути  постійно похнюпленим і «зосередженим». 

 
 ПРО КОНЕЙ
 Я почав малювати з 1947 року. Спершу перемальовував. Зазвичай великі битви або замки. Потім — усе підряд.

Найбільше, пригадую, любив малювати коней. Вони для мене були такими делекими і нездійсненними мріями!.. Навіть зараз, якщо чесно, коли б у мене була можливість не заробляти малюванням поштових марок, малював би лише три речі: коней, квіти і оголених жінок...


 
 ПРО СТОСУНКИ З МОДЕЛЯМИ
  Ті, з ким я був у близьких стосунках, часом, але дуже зрідка, ставали моїми моделями. Тому все, що розповідають про натурниць і натурників, про фотографів і їхніх моделей,  для мене не підходить. Принаймні це моя біографія, і в цьому вона абсолютно суб'єктивна. Знаєте, так буває лише в анекдотах.  Як от, наприклад, про царського солдата. Він одночасно і сорочку собі виправ, і суп із манірки з'їв та ще й пралю встиг задовольнити. Насправді, якщо вже малюєш, то малюєш. А якщо перелюб, то яке тут уже, під три чорти, малювання?! 
 
  
 ПРО ПЕРШІ МАРКИ
  Я завжди працював у малих формах. Робив ілюстрації або станкові гравюри. І мав звичку дарувати їхні копії у компаніях, на днях народження. Під час одного такого дружнього учту мій малюнок потрапив до лікаря Володі Бешевського, пристрасного філателіста. Після того обіду минуло багато часу, але Володя згадав про мене, коли постали потреба у власній українській марці. Мені пощастило, що ця людина була на той момент дуже заангажованою, аби зробити свою марку. Взагалі, для філателіста є дуже почесним не лише колекціонувати марки, а й брати участь в процесі. І я вирішив зобразити на марках старосвітську Україну, житницю Російської імперії. Я малював українців з різних регіонів за звичною селянською працею. Там були таврійський чабан, буковинський косар, черкаська жниця, полтавський пасічник…

Найдорожчою маркою цієї серії був гончар. Цікаво, що мій гонорар за проект марки був менший, ніж коштував нерозрізаний аркуш цих марок.

 ПРО ГЕТЬМАНІВ
Я брав 3-4 портрети гетьмана, які були досить несхожі між собою. Крім того існують ще описи зовнішності цієї людини у літописах, хроніках. Після цього йшов процес співставлення інформації з письмових джерел та мальованих портретів. Який з тих 3-4 портретів найбільше відповідав психологічному образу спогадів тогочасних істориків та очевидців, той портрет я і брав за основу. 


Якщо за Грушевським їх більше 70-ти, то я зробив 17 портретів. І пішов ось таким шляхом – вирішив давати портрети тих гетьманів, ймовірна точність яких підтверджена науковцями. А портретів наших гетьманів зроблено чимало та більшість з них «висмоктані з пальця», зроблені з патріотичних міркувань – усі там такі гарні, такі наші, от, тільки за булаву не гризуться на тих портретах!   

ПРО СКІФІВ
Пригадую, у 2001 році керівництво «Марки України» запитало, чи є у мене ідея, що могла б внести якусь новацію у загальний випуск? Я відповів: так. Тоді, зважаючи на багатий археологічний та літературно- науковий матеріал про феноменальну скіфську цивілізацію, власне, найпершу документацію про воїнів нашого краю, і започаткував серію, пов’язану з історією війська в Україні. І хоч історичне та юридичне право зображати на своїх марках скіфів мають Росія, Казахстан і Молдова, воїна-скіфа при повному його обладунку, як і інших воїнів різних часів, моїми руками зробила лише Україна. Саме в той період у мене був великий конфлікт з богословом, одним із членів художньої ради. «Для чого скіфів малювати — це ж були гвалтівники, — переконував він, — розбійники, які до нас не мали жодного відношення. Тим паче українці — мирний народ!» Мало не геть бандитів з української марки кричав... Ганебно тільки: будучи доктором богослов’я, він не знає, що у V ст., після зіткнення зі скіфоіранськими племенами традиційне «див» чи «дий» як протослов’янське означення верховного божества замінили їхнім «Бог». Та й звідки ж, скажіть, даленіє наше національне глибоке «ге»? Чи, бува, не зі співіснування на наших правічних землях? Тим паче, що Дніпро — Дан-апр — «вода глибока» — як не крути, а скіфське!
 
 ПРО МЛИНИ
Найбільшим поштовхом до створення цих марок і справді стали дитячі замальовки, які я зробив, подорожуючи з батьком Україною. У 1952 році, коли я вже закінчив 5–й клас, ми виїхали за таким маршрутом: Львів, Жовква, після них були Коломия і Ворохта, далі — Косів і Хотин, тоді — Поділля і місто Бучач на Тернопільщині. Саме тут я і намалював млин, що став найпершим прототипом майбутнього номіналу марок.   Цей млин — на потічку.  


 Через рік. Пригадую, це було в Хотині. Пишу етюд тамтешньої фортеці, а батько саме займався її обмірами та фотографуванням. Коли чуємо — внизу, де стрімко тече Дністер, пронизливий крик. А там, я не звернув раніше уваги, стояла на паромі якась халабуда. Вже знизу ми побачили, що від того надводного агрегата, який виявиться млином, прудко відпливає човен–довбанка, чи радше душогубка, а в ній — мельник. 
Більшість млинів по селах були вщент ліквідовані колективізацією або ж самоліквідувалися після ліквідації мельників у 30–х роках. А вітряки функціонували довше. Бо не треба було особливо дивитися за тими спорудами, хоча і вони були майже винищені під час війни — були добрими орієнтирами для стрільби. І ось яка цікава річ. Коли на «одноосібні» млини вже було накладено заборону, наші люди все одно викручувалися — мололи у жорнах. Однак, коли приходили комсомольці і знаходили, то розбивали жорна на друзки... 
 Сьогодні цих культурних пам’яток вже давно не лишилося. На місцях водоспадів — смітники. Інша річ — марки. Тут млини вилискують у своїй іще повній красі.
 
 

За матеріалами газет «Україна молода» та «День».